Володимир Палагнюк — яскравий приклад людини, яка не лише зуміла адаптуватися до життя в іншій країні, а й досягла помітних результатів у політичній та громадській діяльності. Прибувши з Чернівців у 2014 році, він одразу долучився до розбудови української громади в Канаді: від підтримки Євромайдану Торонто та координації культурних заходів до започаткування таких відомих ініціатив, як “Народжені у вишиванках” та “Вишивана стрічка для депутата”. Його досвід у канадському парламенті, де він працював радником і директором з комунікацій у консервативних парламентарів, допоміг йому краще зрозуміти механізми ухвалення рішень і просувати важливі законодавчі пропозиції на підтримку України.
Сьогодні Володимир — кандидат на номінацію від Консервативної партії в окрузі Етобіко-Лейкшор. Ми зустрілись, щоб порозмовляти про його шлях, способи вирішення нагальних проблем та чому найближчі вибори в Канаді є критично важливими для української громади.
Автор: Міла Лугова
Ви приїхали до Канади у 2014 році. Що було для вас найважливішим під час адаптації в новій країні?
Найважливішим було питання мови. Хоча я й знав англійську, мені все ж бракувало розмовної практики. Також я не розумів, що таке кредитна історія і чому вона настільки важлива. Мені пощастило, що в Торонто мешкав мій брат, який допоміг і пояснив, як працює ця система. Проте навіть із його підтримкою адаптація виявилася непростою.
Що було для вас найважчим викликом як для нового іммігранта?
Пошук роботи. Спочатку, коли я приїхав до Канади, не планував залишатися надовго — приїхав вивчити мову на літо. На той час я був аспірантом і збирався захищати кандидатську в Україні. Приїзд до Канади мав допомогти мені підтягнути англійську. Але згодом вирішив лишитися і будувати тут життя. Мене не стільки сама Канада зачарувала, скільки вразили люди, з якими я познайомився.
Із перших днів, коли я долучився до Євромайдану Торонто, я помітив, що люди тут ще більш патріотично налаштовані й мотивовані підтримувати Україну. Також мені подобалося, що не треба зрікатися власної ідентичності, навпаки — це лише заохочується в Канаді, на відміну від багатьох інших країн.
Ви сказали, що тут люди ще більш патріотично налаштовані. На жаль, українцям, які проявляють активну позицію за кордоном, часто закидають: якщо ви такі патріоти, чому ви там, а не в Україні, берете до рук зброю й не йдете воювати? Як би ви це прокоментували? Адже такі закиди ранять українців, які живуть за кордоном.
Таке кажуть люди, які ніколи не пробували виїхати за межі свого регіону. Ті, хто не стикався з еміграцією, не розуміють, наскільки це складно. Ми пройшли важкий процес отримання документів та адаптації. Це потребує багато часу й сил, які ти з одного боку інвестуєш, а з іншого — втрачаєш безповоротно. Попри все, чого я вже досягнув у Канаді, розумію, що, якби я народився тут, то прийшов би до цього значно швидше й простіше.
Складність у тому, що треба докладати чималих зусиль, щоб стати на ноги та зберегти свою ідентичність. Ще складніше розбудовувати українську громаду в новій країні, ніж жити в ній, коли вона вже існує.
Так, я погоджуюсь. Кожен обирає, де йому жити. Але важливо розуміти, що українці, які витрачають час, енергію й ресурси на підтримку України, роблять це щиро, без примусу. Це заслуговує великої поваги.
Як змінилися можливості для нових іммігрантів? Якщо порівнювати період, коли ви приїхали, і сьогоднішні дні, тобто через 10 років, чи стало зараз легше новим іммігрантам з України, чи складніше?
На жаль, тепер набагато складніше. У 2015 році середня вартість будинку в Торонто становила близько 650 тисяч доларів. Для того, щоб дозволити собі таке житло, сімейний дохід мав бути на рівні 120–150 тисяч доларів. У мене з дружиною на той час було десь 60 тисяч на двох, але ми сподівалися, що за п’ять років важкої праці зможемо зібрати достатньо на власний будинок. Проте, вже за наступні п’ять років ціни майже подвоїлися, і тепер потрібен сімейний дохід близько 250 тисяч. І чим більше ти працюєш, тим швидше та мета віддаляється. Це величезна проблема. Ті, хто емігрував у 2010-х, із заздрістю дивляться на іммігрантів 90-х або 2000-х, бо в них були ліпші можливості. Так само теперішні новоприбулі заздрять нам, хто приїхав раніше.
В імміграції дуже важливо, особливо для українців, мати свою хатинку і садок вишневий коло хати. Так звані first-home buyers практично не можуть зайти на ринок нерухомості. Тобто якщо ти не маєш тут будинку, який можна продати, то придбати власне житло майже нереально.
Так, проблема зачіпає й канадців, народжених тут. Люди 30–35 років усе частіше живуть із батьками, адже не можуть накопичити достатньо грошей, щоб придбати житло за теперішніми ринковими цінами. Це зумовлює відтермінування створення сімей і народження дітей. У мене є чимало знайомих, які народилися в Канаді й досягли успіху в кар’єрі, але не планують родину саме через відсутність власного житла. І це дуже сумно. У такій країні, як Канада, цього не мало б бути.
Що конкретно ви пропонуєте зробити для покращення доступності житла для молодих сімей? Чи маєте план або напрацювання для реального втілення?
У політичній програмі нашої Консервативної партії є розділ, присвячений проблемі житла. По-перше, треба будувати більше нового житла. Щоб ціни знижувалися, пропозиція має перевищувати попит. На жаль, теперішні обсяги будівництва в Канаді нижчі, ніж у 1970-х роках, хоча населення зросло на 3 мільйони людей лише за останні три роки.
У чому ж причина такого різкого падіння темпів будівництва, на ваш погляд? Як дійшло до цієї ситуації?
Основна причина — бюрократія. Можливо, є й лобіювання великих забудовників, але вони могли б будувати більше, якби бюрократичні процедури не створювали штучних перешкод і не було стількох податків та різноманітних зборів. Половина витрат забудовників іде саме на подолання бюрократії.
Наш лідер пропонує законопроєкт під назвою «Будуємо будинки, а не бюрократію». Коли консерватори сформують уряд, ми скасуємо GST на новобудови, що знизить вартість будівництва щонайменше на 13%. Незалежні аудитори підрахували, що це може додати щороку орієнтовно 30 тисяч нових будинків і квартир, тобто приблизно на 10% збільшити пропозицію житла.
Перейдемо до медицини. Про проблеми канадської медицини не говорить хіба що лінивий, а особливо дивуються цим новоприбулі. Чи є у вас дієвий план, як скоротити час очікування на прийом до лікаря?
Канада — федеративна держава, і медична сфера належить здебільшого до компетенції провінцій. Проте все взаємопов’язане. Консерватори планують запровадити Blue Seal Program: вона дозволить на федеральному рівні визнавати дипломи лікарів і медсестер з інших країн упродовж 90 днів. Так ми зможемо задовольнити нові потреби, зумовлені зростанням населення.
Чи мають медики складати додаткові іспити, чи цей 90-денний термін передбачений виключно для перевірки дипломів?
Наразі йдеться саме про визнання дипломів. Принцип полягатиме в тому, що Канада визнаватиме дипломи з окремих країн. Звісно, медичні працівники мають володіти англійською чи французькою мовою.
Чи потрапить Україна до переліку таких країн?
Поки рано про це говорити. Скоріш за все, на початку буде невеликий список країн, який поступово розширюватиметься. Особисто я пішов у політику, щоб лобіювати інтереси української громади в Канаді, і докладу всіх зусиль, аби Україна також була в цьому переліку.
Щодо посилення соціальної підтримки новоприбулих українців: ми маємо програму CUAET, яка фактично вже завершилась. Чи можуть нові іммігранти з України розраховувати на додаткову допомогу?
Важко сказати, що буде далі, адже багато залежить від різних чинників. Але проаналізуймо, що вже сталося й що мало б відбутися інакше. CUAET — це, на мій погляд, спроба ліберального уряду «замилити очі» українській громаді. Канада мала б узагалі скасувати візовий режим з Україною; я це активно лобіював. Парламент проголосував «за», однак уряд не підтримав, пославшись на те, що зміна системи триватиме 12–16 тижнів, і, мовляв, українці не мають стільки часу. У результаті люди, які подавалися на CUAET, чекали на візу й по пів року.
Так само уряд міг створити програму державного спонсорства для українських біженців. Я збирав підписи, аби пролобіювати цю програму. Це вже робилося для біженців з інших країн і значно полегшило б життя українцям.
Як ви вважаєте, яка причина що уряд Канади так вчинив?
Вони не адекватно оцінювали ситуацію, в тому числі й українці, які є в ліберальній партії.
Якби ви могли ухвалити лише один закон одним натисканням кнопки, що б це було?
Я би обрав законопроєкт про відповідальність депутатів за корупцію та перевищення повноважень. Його вже не раз намагалися внести, але досі не ухвалили. Останні два з половиною роки я активно працював в комітеті з етики. Разом з моїм колишнім боссом Ларі Броком ми досліджували питання корупції і марнотратства в канадському уряді.
Ми бачимо понад 10 випадків перевищення повноважень з боку ліберальних депутатів і міністрів, коли вони збагачували себе, своїх друзів чи наближених. За таке має бути реальна відповідальність. Я сподіваюся, що коли консерватори сформують уряд, ми зможемо це втілити.
Так, українці які емігрували до Канади не сподівалися побачити такий рівень корупції.
Як мені нещодавно сказав один новоприбулий: «Канада продає фальшиві обіцянки». Люди думають, що Канада залишається такою, якою була 10 років тому, але багато що змінилося не в кращий бік. Реальна відповідальність за корупцію могла б змінити ситуацію.
Я щиро бажаю, щоб такий законопроєкт вдалося прийняти. Адже через політику непотизму, коли все робиться “для своїх”, талановитим людям важко пробитися. Ви самі — швидше виняток.
Так, за останні роки я побачив чимало непотизму в канадському парламенті, йдеться про всі рівні, навіть до обслуговуючого персоналу. Згадаймо скандал SNC-Lavalin та WE Charity. У першому випадку було звільнено генеральну прокурорку, у другому — уряд без тендера мав намір передати мільярд доларів організації, що платила родині прем’єр-міністра за виступи. У обох скандалах фігурували високопосадовці, які виявилися братом і сестрою. Бюрократія набула величезних масштабів, і це необхідно змінювати.
Як ви думаєте, наскільки серйозними є заяви про “51 штат”, які спочатку лунали як жарт, але Дональд Трамп не припиняє це повторювати.
Проблема в тому, що канадське лідерство не сприймають серйозно на міжнародній арені, бо воно переважно наслідує США. Дональд Трамп відчуває нашу вразливість. Але мені цікаво, чи сам Трамп розуміє технічний аспект такого «об’єднання». Канада — федерація з 10 провінціями та 3 територіями. Якби кожна стала окремим штатом, то це не зіграло б на руку Республіканській партії, адже Канада загалом більш прогресивна. Але навіть гіпотетично це малоймовірно, бо канадці цього не допустять.
Як Ви оцінюєте поточну підтримку України з боку Канади? Військову, в першу чергу.
На «трійку» за п’ятибальною шкалою. Багато обіцяють, але реалізують заледве 10% від обіцяного. Мабуть, тільки 10% від обіцяної допомоги дійсно доходить до України.
З чим це пов'язано? Це просто жахливі цифри, жахлива статистика.
Це пов'язано з неадекватним управлінням ресурсами. Обіцяється все, а по факту нічого не реалізовується.
Цей уряд постійно намагався всі ці роки продати канадцям і всьому світу якусь картинку, якої насправді не існує. Але коли вони доходили до моменту, власне, втілення чогось в життя, в них нічого не виходило. Ми це бачили на багатьох прикладах. Ситуація з допомогою Україні також не стала виключенням. Мене принаймні тішить те, що деякі речі, які ініціювалися консерваторами таки були втілені в життя. Наприклад, 83 тисячі боєприпасів, які були передані Україні більше ніж через півроку і тільки після того, як консерватори почали активно про це говорити, після того, як голова військової розвідки ГУР написав листа міністру оборони Канади, тільки тоді вони почали розуміти, що краще передати ці боєприпаси Україні, ніж утилізувати їх за більший кошт в Канаді. Такі рішення повинні прийматися не те що автоматично, але протягом декілька днів. Натомість це затягувалося на місяці.
Володимире, ми вже зрозуміли, які проблеми є в канадському парламенті, але що найбільше вас здивувало в політичному житті Канади?
Мене дуже дивує наскільки Сенат має великий вплив на прийняття законопроєктів. Приміром, законопроєкт про скасування податку на викиди вуглецю, такий важливий для фермерів, пройшов у Палаті громад, але Сенат його фактично заблокував.
Багато людей думають, що Трюдо вже не прем’єр, бо він говорив, що відійде. Але він і далі призначає сенаторів, які поділяють його ідеологію. Коли ми, консерватори, сформуємо уряд, нам усе одно доведеться долати опір сенаторів, які можуть заважати ухваленню реформ.
Давайте більше розкриємо тему виборчої системи в Канаді. Вона суттєво відрізняється від тої, до якої ми звикли в Україні. Що варто знати про канадську виборчу систему?
Ми маємо двопартійну систему. В нас є більше політичних партій, але тільки дві партії в історії Канади за останніх 150 років формували уряди — консерватори і ліберали.
Виборча система є мажоритарною. Тобто, так само як і в Україні, у нас зараз 50 на 50. Кожен округ окремо обирає депутата.
Кількість округів збільшується разом зі зростанням населення. Тобто, якщо зараз у канадському парламенті 338 депутатів, то на наступних виборах буде 343, тобто на п’ять більше. Оскільки населення зростає, кожен депутат приблизно представляє 100–120 тисяч виборців, тобто орієнтовно 180 тисяч населення. На кожному окрузі кожна партія висуває свого кандидата; відбувається голосування, аби визначити, хто представлятиме партію в цьому окрузі та змагатиметься з кандидатами від інших партій.
Чи людина, яка хотіла б взяти у цьому участь, уже має мати свою програму? Які вимоги до кандидата?
Вимоги відрізняються від партії до партії. У Консервативній партії це передусім необхідність розділяти погляди партії та її лідера, а також мати підтримку громади в конкретному окрузі.
Як вимірюється ця підтримка?
Члени партії голосують за принципом рейтингової системи. Це цікава модель, якої в Україні немає. Так само в нас немає того, що партії зникають, а натомість з’являються нові: у Канаді партії залишаються, змінюються лише їхні лідери.
Якщо говорити про самі вибори, то ми не голосуємо за прем’єр-міністра, а за конкретного депутата. Лідер партії, яка проведе до парламенту найбільше депутатів, формує уряд і автоматично стає прем’єр-міністром. Генерал-губернатор Канади, який є представником короля, призначає прем’єр-міністра. Тобто канадці голосують за окремих депутатів, але наші виборці доволі стратегічні: навіть якщо вони не знають конкретного кандидата, вони підтримують ту партію, лідер якої їм імпонує, щоб він зміг зібрати більшість і стати прем’єр-міністром.
Чому важливо, щоб виборці добре розбиралися у виборчому процесі?
Усім потрібно бути більш активними в політиці. Щоб мати вплив на ухвалення важливих для вас рішень, треба брати участь у політичному процесі. У нас мажоритарна система, а це означає, що депутат дуже близький до своїх виборців. Він може навіть постукати у ваші двері й запитати, що вас турбує. Ви маєте бути готовими чітко донести свою позицію. Також можна прийти до його офісу. Я знаю випадки, коли виборець повідомляв депутату про певну проблему, і вже за короткий час про неї дізнавався лідер партії, а потім її обговорювали в уряді.
Що б ви хотіли змінити у вашому окрузі Етобіко-Лейкшор у разі вашого обрання?
Насамперед – це боротьба зі злочинністю. Рівень злочинності росте з кожним роком.
Є два законопроєкти, які ухвалили ліберали і це змінило систему взяття на поруки і систему покарання за важкі злочини. До прикладу, якщо наркодиллера заарештували за те що він продає наркотики в себе вдома, то є велика ймовірність що його посадять під домашній арешт і він буде продовжувати це робити просто з браслетом на нозі. Також існує система, коли злочинців відпускають на поруки. Деколи їх відпускають швидше, ніж поліцейські встигають виповнити всю документацію щодо затримання.
Уявляю, наскільки це демотивує нашу поліцію.
Саме так. Додайте сюди дефіцит кадрів у поліції — все менше людей бажають проходити складні тренування та отримувати ліцензію.
Який ваш головний меседж до української громади напередодні виборів?
Хотів би, щоб українці зрозуміли: нам потрібен голос у парламенті. За останні роки я побачив, наскільки складно пояснити канадським депутатам, що відбувається з українцями тут і в Україні. Якщо нас не буде за столом, де ухвалюють рішення, хтось вирішуватиме за нас — і далеко не факт, що це буде на нашу користь. Цей виклик не тимчасовий, а розрахований на багато років уперед, тому варто мислити стратегічно.
Чому ви вважаєте, що саме ви — найкращий кандидат для представлення інтересів українців і округу Етобіко-Лейкшор?
Питання не в тому «або я, або хтось інший», а радше «або я, або ніхто». Якщо мені не вдасться виграти номінацію й пройти до парламенту, дуже ймовірно, що Торонто чи навіть Онтаріо взагалі не матиме українського депутата.
Comentarios