Авторський блог Оксани Петрик
Спеціально для Покоління Ї
За правління Порошенка популярними були футболки з написом “Я тобі не дорогенька”, а за часів Зеленського –“Я тобі не бренд”. І як би ми не сподівалися, що усі сексистські висловлювання подалися із Януковичем до Ростова ще у далекому 2014 році, але – НІТ!, Федорович впевнено залишив Україні палких послідовників своєї риторики. Пам’ятаєте його коронне? “Почнеться тепло, і в містах українських почнуть роздягатися жінки. Побачити таку красу – це чудово!” Президенти змінюються, а мислення часів палеозою залишається.
Так у червні цього року “слуги народу” (Олександр Корнієнко та Давид Арахамія) відзначилися сексистськими висловлюваннями. Бідні депутати не бачили, що їхню розмову вже транслюють в прямому ефірі й взялися палко обговорювати зовнішні принади своєї колеги – Ірини Аллахвердієвої, порівнюючи її з корабельною сосною. Не встигли оговтатись, як довелося вигрібати перед журналістами. І, на їхнє велике здивування, – суспільство зажадало публічних вибачень. Бо сексизм – то вам не жарти, хлопці.
Дехто вважає, що сексизм – це щось про секс, тож краще мовчати. Для тих, хто в танку, сексизм – це дискримінація за статтю. А слово “секс” означає не лишень статевий акт, але й стать. Тобто це коли вам приписують певну соціальну роль залежно від вашого гендеру. Народилися ви чоловіком? Будь ласка, заробляйте гроші, забезпечуйте сім’ю, ну і, боронь боже, не заплачте за таких обставин. Ви жінка? То сидіть і варіть борщ, народжуйте дітей, бо це і є ваша основна функція.
Через це, питання гендерної рівності українців хвилює все більше. Однак, фемінізм, який власне є авангардом подолання жіночого сексизму, в Україні має дуже негативний підтекст. Зазвичай, усіх феміністок звинувачують у ненависті до чоловіків. Хоча це не так. Єдине, мабуть, чого бажає жінка – то поваги від протилежної статі. Принаймні на законодавчому рівні. Нерозуміння цього, закладає в суспільстві хибні уявлення і про фемінізм, і про сексизм, і про своє місце серед цих понять.
Де ховається сексизм?
Я навчалася на філологічному факультеті. Справжнє жіноче царство. І, о боги, що ж траплялося з викладачами, коли у групі був хоч один хлопець! Вони його обожнювали. Не знаю, напевно вивчати філологію для чоловіків – це подвиг. Але ж чому то не подвиг для кожного? Можливо, це лишень моє спостереження, проте навіть викладачі-чоловіки мали на голові малесеньку таку філологічну корону. Не всі. Та деякі особливі екземпляри завжди її поправляли. Тоді я не розуміла, що фактично відбувається. А це, як бачте, чистісінький сексизм. Хлопцям всіляко сприяли, якщо вони хоч трохи проявляли зацікавлення до мови й літератури. Їхні фото прикрашали дошку філологічної гордості. Здається, ті світлини не знімають і досі)
Часом хлопців переконували, що філологія – то жіноча справа, і краще б вони вивчали історію, чи математику. Хоча, я не могла второпати, яким чином вибір професії повинен відштовхуватися від статі людини. Така ж ситуація була на математичних факультетах, де поміж сотні хлопців виднілося з десяток дівчат.
Тож, якщо вам здається, що сексизм у вашому житті десь далеко за Чорногірським хребтом, забудьте. Він – ось тутечки. Навіть в університетах.
Як долають гендерну нерівність в Європі
На жаль, побутовий рівень сексизму породжує рівень вищий – політичний. І там, де приймають закони, тільки одиниці знають, що таке депутатська етика. В Україні немає етичного кодексу парламентаря. І від деяких висловлювань стає гірко, але не як на весіллі. А гірко по-справжньому. Бо коли немає відповідальності за свої слова та вчинки на вищих державних рівнях, то її годі чекати у звичайному житті. Саме тому чоловіки-депутати дозволяють собі сексистські висловлювання до колег-жінок. Для багатьох парламентаріїв це взагалі відбувається на несвідомому рівні. І то не феномен. То прогалина у вихованні.
Та культура поведінки чи належне виховання не виникне самостійно. Неможливо за п’ять років змінити свідомість сорока мільйонів українців, нічого не роблячи.
Наприклад, у Швеції державна система працює так, щоб знак рівності між чоловіками та жінками нікуди не зникав. Тобто жінкам дають шанс на розвиток поза межами сім’ї. Якщо в українській школі навчання триває до 14 години, то працюючій мамі треба ламати мізки, як посеред робочого дня забрати дитину. В тій же Швеції є школи, де робочий день триває до 18 години. І йдеться не про другу зміну, як у нас. Тобто, навіть до такого, здавалося б, звичного питання як забрати дитину зі школи, держава підходить з повагою. Шведам важливо, щоб батьки не відчували дискомфорт під час роботи, не хвилювалися, як відпроситися у шефа на годинку швидше, аби домчати в інший кінець міста і забрати дитину.
Натомість в Україні – язик на бороду і гайда випрошувати вчителя посидіти ще 5 хвилинок з дитиною біля школи. І я розповідаю це з власного досвіду. Коли працювала на групі продовженого дня, то неодноразово бачила і матерів, і батьків, які захекані, втомлені, з торбами на шиї прибігали в школу по дітей. І здавалося, а до чого тут сексизм, правда?
В Скандинавії ніхто не здивується, якщо тато візьме декрет, аби доглядати дитину. І якщо проаналізувати це явище, вийде дуже цікава картина. Тільки вдумайтесь, наскільки мудро уряди скандинавських країн підходять до виховання правильної гендерної культури. В парламентах приймають закони, які зобов’язують чоловіків брати декретну відпустку. Якщо чоловік відмовляється, наприклад, то декрет для його дружини скорочується. Якщо ж чоловік розділяє декрет з дружиною, то для пари – це тільки виграш. Термін відпустки подовжують для обидвох.
Українська жінка найчастіше йде в декрет з одної причини – чоловікові на роботі платять більше, ніж їй. Це зветься гендерний розрив в оплаті праці, коли на одній і тій же посаді чоловік отримує більше, аніж жінка.
А тепер копнемо ще глибше. Якою виросте дитина, котра з пелюшок бачить, що мама і тато на рівних правах доглядають її? Яка свідомість сформується у цієї дитини надалі, якщо вона не стане причиною нереалізованості когось із батьків? Той же маленький швед виростає не просто з уявленням, а зі справжнім баченням гендерної рівності. Тож дорослим, точно усвідомить, що держава поважає бажання кожного на розвиток не залежно від статі.
Тому наші політики не вбачають нічого сексистського, коли називають своїх колег-жінок “маленька”, “сонечко”, “дорогенька”. Ну, не у Швеції народжені зрештою, це теж треба розуміти. Як тут виникне потреба обговорювати гендерні питання на державному рівні? Для більшості – це ок. Як казав Ілля Ківа, апелюючи до Бога:
“Ще з початку самого Бог поділив позиції жінок і чоловіків. Таким чином, Господь прийшов на хрест і забрав усе найважче собі. Тому, як би не було, але жінка завжди буде другосортним явищем в нашому світі”.
Не Амінь!
Не Амінь, бо інакше такі думки вкорінюватимуться в соціумі, ми й надалі житимемо за таким сценарієм, де хтось буде вищого сорту, а хтось – жінка.
Українське гендерне питання
Так, ми говоримо про сексизм адресований саме жінкам. Бо їм важче пробивати оборонні мури на шляху до успіху. Як часто жінку в парламенті сприймають як колегу, а не сексуальний об’єкт? Дуже рідко. І поки що гра за гендерну рівність в Україні відбувається в одні ворота.
От, візьмімо хоча б українські медіа. Як урочисто іноді подають інформацію для жіноцтва, яке цікавиться політикою. Наприклад, як нам повідомляли по кількість жінок в парламенті на попередніх виборах? “Верховна Рада України щороку прагне до гендерної рівності. Якщо у VII скликанні працювали 46 нардепок, у VIII – 56 жінок –депутаток, то у IX скликання аж 87. Це понад 20% від усього складу парламенту!” Ну, тобто просто кажучи, в українському парламенті працює аж 336 чоловіків й лишень 87 жінок (з загальною кількістю – 423 депутати). Суперечити не буду, це досягнення для українських жінок, проте порівнюючи зі світовими тенденціями, це мізер.
Понад 50% жінок працює в парламентах Болівії та Руанді. 40% жінок у виконавчій владі Швеції, Португалії, Бельгії, Норвегії, Іспанії, Швейцарії та Македонії. Понад 42% жінок-депутаток у Південно-Африканській Республіці, Сенегалі, Намібії та Мозамбіку.
Третину парламентарів складають жінки в урядах Німеччини та Великої Британії, Австрії, Ісландії, Франції, Італії. За гендерною збалансованістю парламенту нас обійшли сусіди Польща (28,7% жінок) і Молдова (24,8%). Працювати є над чим. Окрім того, у новому ухваленому Виборчому кодексі України прописали гендерні квоти для жінок на рівні 40%. Тепер склад кожної п'ятірки виборчого списку – це як чоловіки, так і жінки. Ну, що поробиш. Люблять у нас роздавати квоти: як не на українськомовну музику, то на українських жінок.
Найкумедніше правда, що партія “Слуга народу”, котра привела у Верховну Раду аж 54 жінки, найбільш не компетентна в плані гендерної рівності. Мабуть, “слугам” здається, що де починається повага до іншої статі, закінчується відчуття власної цінності. Похвали ти жінку в її професійних навичках, все – капець твоїй чоловічій неперевершеності. Ця дикість можливо швидше б зникала, якби й жінки правильно реагували на сексистські образи. Та ж Ірина Аллахвердієва, котра для своїх колег “корабельна сосна”, заступилася за депутатів. Мовляв, ЗМІ розповсюдили фейк: “Мені вже подзвонили Давід Арахамія і Саша Корнієнко і присягнулися, що не говорили нічого з опублікованого”. Ну, якщо вже й присягнулися, то точно нічого сексистського не мали на увазі. Віримо.
Як зруйнувати стереотипне мислення?
Так і хочеться написати – ніяк. Але надія є. Просто кожен має усвідомити – гендерна рівність це не надання комусь більших прав, комусь – менших. Це про повагу без жодних подвійних стандартів. Ніхто не має користуватися становищем – ні чоловіки, ні жінки. Часто ж буває, жінка користується тим, що вона жінка. І це теж приховувати не варто. Це і про місце в маршрутці, і пропустити в черзі. Якщо вже у нас з’являється сміливість говорити про гендерну рівність, то ми повинні бути свідомі – це однакова повага одне до одного у всіх сферах життя. До цього жінкам теж треба готуватися. І, насамперед, вчитися відстоювати свої права. Потрібна солідарність, якої нам в Україні поміж жінок дуже бракує. Бо коли справа переходить від словесного сексизму до фізичного насильства – проблема набуває геть іншого змісту. Тоді завжди є провокаторка конфлікту, яка не так одягнена, не так говорить, не так реагує на висловлювання. Гадаю, кожній жінці пора усвідомити – нам не обов’язково одягати штани, щоб довести свою професійність. Ми не повинні ніяковіти, якщо працюємо в офісі у спідниці. Бо саме бачення себе як чогось другосортного і провокує у суспільстві такий погляд на сексизм.
Сексизм не можна виправдати одягом. Він не причина. Ваш вигляд не причина. Ваш гендер – не причина! Причина лишень в іншій людині, яка не розуміє, що таке персональні межі. Причина у вихованні, яке не базується на ціннісному ставлені до особистості, не залежно від її статі. Причина у тому, що ті ж парламентарії демонструють сексизм навіть там, у Верховній Раді, де, здавалося б, мали згуртуватися цілком притомні люди. Причина в тому, що гендерна рівність не базується лишень на обговоренні. Їй потрібен міцний фундамент – закон. Бо тільки поєднавши виховання і повагу до статей із законодавчими положеннями, можна вийти на якийсь результат.
І не думайте, що це проблема лишень України. Погляньмо хоча б на демократичні та повні свободи Сполучені Штати, де з пелюшок діти знають, демократи вони чи республіканці. Навіть цей поділ не забезпечив повної підтримки кандидатки на пост президента Гілларі Клінтон у 2016 році. Навіть затяті демократи не проголосували за Гілларі, бо вона – жінка. А додаймо до багажу української політики пострадянську модель місця жінки в суспільстві, і матимемо в сумі сьогодення.
Що можна вдіяти вже нині? Ввести відповідальність за сексизм в межах парламенту хоча б. Наприклад, позбавити депутата-сексиста на певний час права брати участь у роботі парламенту, скоротити зарплату чи забрати депутатські пільги. Це вироблятиме ту модель поведінки, яка надалі може формувати світогляд. Бо безкарність породжує прецедент.
Добре, американцям пощастило. У них є епохальна жінка, котра зробила справжню законодавчу революцію в питанні гендерної рівності. Рут Гінзбург – суддя Верховного Суду США, яка зуміла в 70-их роках перевернути уявлення Штатів про роль жінки та чоловіка в суспільстві. Можливо, якби її батько не емігрував з Одеси до Америки з дружиною австрійкою, ми б мали свою правозахисницю. І я навряд чи писала цей текст, та, імовірно, це була б зовсім інша Україна.
Comments