Автор: Марія Лутчин
Сьогодні Івано-Франківський національний музично-драматичний театр ім. І. Франка є одним із найуспішніших в Україні – його ім’я та імена його акторів гучно звучать не тільки на місцевому, але й на міжнародному рівні.
Актори театру тішать глядачів модерними виставами, активно знімаються у кіно та задають тон розвитку сучасного мистецтва в Україні.
Ідейним натхненником театру, його локомотивом, директором та художнім керівником є лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Ростислав Держипільський. Він розповів Поколінню Ї про місце театру і його роль, сучасного глядача та свою відмову від політичної кар’єри.
Велике мистецтво – це, зазвичай, особливість столиці або мегаполісів. Івано-Франківськ – доволі мале провінційне місто. Але Франківський драмтеатр – серед лідерів театрального життя країни. Як так сталося, на Вашу думку?
Я б посперечався з твердженням, що мистецтво – це привілей великих міст. Тим паче, якщо брати до уваги сьогодення.
Інколи у великих містах життя перетворюється на гонку за зароблянням коштів і дуже часто губиться справжність усього. А мистецтво якраз і є тим справжнім, що лікує, що зміцнює духовний стан людини, як релігія, віра. І театр - це теж храм. Це те, що має здатність проникати глибоко всередину, у душу. І тут величезна відповідальність на нас – служителях Мельпомени, у тому, що у ту душу закинути.
Тому вважаю, що у цьому сенсі Івано-Франківськ є унікальним містом. Воно і засновувалося як ідеальне місто, де якраз може розвиватися мистецтво. Так історично склалося, що наше місто дуже мистецьке. Коли ми говоримо про «Станіславський феномен» у літературі – то це геніальні письменники, які прославили наше місто. І так само у той чи інший момент оживають і інші види мистецтва. Слава Богу, що в останні десятиліття голосно звучить, власне, і наш театр.
Сьогодні актуальним є мігруючий центр, коли розвиток не залежить від географічного розміщення чи суспільно-політичного значення того чи іншого міста. Це не обов’язково має бути столиця. І наше місто може справді перетворитися на такий культурний центр.
Івано-Франківськ дійсно став таким театральним центром, куди з радістю приїжджають митці, щоб попрацювати. У нас багато є спільних продуктів з іншими театрами, з митцями з інших міст і країн. До нас приїжджають глядачі з усієї країни і ми цьому тішимося. Зараз є такий собі вибух мистецтва у нашому місті.
У нашому місті немає якоїсь такої панічності, коли ти постійно кудись біжиш і щось не встигаєш, коли не вистачає часу, щоб озирнутися навколо і побачити красу світу. Тому вважаю мистецтво привілеєм саме нашого міста, у якому ми можемо жити і творити.
Минулого року театр запросив на посаду головного режисера француза Жюля Одрі. Цьогоріч відкриттям для театру стала вірменка Роза Саркісян. Як вам вдається привертати увагу іноземних фахівців до театру і як загалом формуєте команду?
Цьому сприяє аура і атмосфера нашого міста. Хоч ми не маємо тієї крутої архітектури і бекграунду як Львів – тут ми не посперечаємося. Але ми можемо сперечатися і навіть випереджувати міста зі славнішою історією, ніж Івано-Франківськ, наповненням, змістом. Це духовне наповнення і люди, які тут живуть, створюють таку атмосферу, що сюди хочеться повертатися.
І наш театр впливає на атмосферу міста загалом, нагріваючи цей простір. Зараз у нашому театрі дуже високий рівень акторів. Вважаю, що це сьогодні одні із найсильніших акторів в Україні. Свідчення цього – те, що наших акторів активно запрошують зніматися у кіно. Сьогодні вони одні із найзатребуваніших в українському кінематографі.
Ми над цим багато працювали і стараємося запрошувати різноманітних режисерів на постановки. Це підтягує не тільки особистий рівень акторів, рівень театру загалом, але і рівень глядача. І таким чином ми разом ростемо.
Режисери інші бачать, що тут можна ставити вистави, можна рухатися далі і, що головне, це сприймається навколишнім середовищем. Бо театр не може, на мою думку, існувати без глядача. Театр – це, власне, спільна історія того, що відбувається на сцені і того, хто у залі. Це обмін енергією. Так, інколи театр – це провокація. Але коли ти провокуєш, то ти викликаєш теж якусь емоцію і реакцію глядача у залі. Це співіснування. Ми працюємо для наших глядачів.
Ми орієнтуємося на європейський театр, але за основу беремо нашу українську історію, ментальність, національну традицію. І це, напевно, притягує глядача.
Вважаю, що самоідентифікація одна із найсильніших речей, яка є у світі. Так, ми такі патріотичні українці, гуцули, але разом з цим ми сучасні. І це поєднання притягує до нас людей різних національностей.
Скажімо режисер Жуль Одрі – француз, наша нова режисерка Роза Саркісян – етнічна вірменка. Вони сьогодні тут з нами, вони говорять українською і працюють на Україну, застосовуючи свій досвід, традиції свого народу на ментальному рівні. А це люди з великим досвідом.
Багато гастролюєте, як в Україні, так і закордоном. Яким є сьогодні глядач у театрі?
На жаль, загальний рівень театру у багатьох регіонах України не є дуже високим. Дуже часто у театрах залишаються якісь такі традиційні, шароварні постановки. Не хочу тут у жодному разі нікого образити, бо я величезний патріот - люблю Україну і все, що є українським.
Але нам потрібно збагнути, що українське – це не тільки те традиційне, що було колись. Україна – це живий організм і треба дивитися вперед, як переробити наші традиції у сучасний продукт, щоб він зажив новим життям. І це те, що ми робимо.
Коли ми приїжджаємо в інші області, то люди за цим спраглі. Вони хочуть живого, а не мертвого. Глядач на справжнє скрізь реагує круто. І наші постановки тим і сильні, що вони такі животворні.
Яким є сучасний український театр? Куди він рухається? У чому його майбутнє?
Вважаю, що взявши за основу нашу українську ментальність, наші традиції і поєднавши їх з європейськими інтелектом та знаннями, можна отримати те, що і є нашою фішкою і те, що захоплює інших.
У 2019 році Ви отримали Шевченківську премію, а театр став національним. Що змінилося? Що це дало для театру, акторів?
Змінилася напевно наша внутрішня гордість. Це певна моральна сатисфакція. З’явилася якась впевненість у тому, що ми недаремно працювали останнє десятиліття. Хоча я завжди кажу, що в історії нашого театру були не менш славні часи, – і в кінці 80-х років і на початку 90-х.
Сатисфакції матеріальної ми ще чекаємо. Тому що рівень нашого колективу – це топовий рівень. А топові працівники мають отримувати топові зарплати. Цього ще немає. Ми над цим працюємо, ми за це воюємо.
Зараз є такий момент реформування загалом в українській культурі на рівні міністерств, на рівні уряду. Ми чекаємо, яким чином профільне міністерство все-таки правильно розгляне градації національних та академічних театрів і чи правильно нарешті зможуть встановити матеріальне забезпечення.
Поки що ми ще не маємо тих зарплат, які мають бути у акторів театру зі статусом національного.
Цього року ви у Комітеті Національної премії України імені Тараса Шевченка. Як воно бути по ту сторону?
Формувати Шевченківський Комітет цьогоріч намагалися прозоро. Раніше Президент призначав голову Комітету, а голова вже обирав членів. Цього року була спроба зробити це все максимально відкрито, провести рейтингове голосування.
Це величезна відповідальність, це долі людей. Є якісь окремі законодавчі речі, які напевно потрібно удосконалювати. Комітет був сформований дещо пізно. Вже були два засідання. Є претенденти, які представлені до третього туру.
Завжди є якісь нюанси. Але склад комітету цікавий. Ми зацікавлені у тому, щоб головна мистецька премія країни стала ще престижнішою, сучаснішою, конкуретноздатною. І дуже добре, що цьогоріч є представники у всіх жанрах мистецтва, і сучасного у тому числі.
Шевченківська премія – це не тільки якісь такі традиційні речі, але це має бути сучасний конкурентоздатний продукт, який може круто репрезентувати Україну у світі.
Загалом, атмосфера у Комітеті здорова, конструктивна, ми працюємо, обговорюємо.
Думаю, що на наступний рік ініціюватимемо і законодавчі зміни, і нововведення, щоб зробити її цікавішою, прозорішою, доступнішою.
Доволі цікавим і успішним був ваш проект з Ірмою Вітовською «Оскар і Рожева Пані». Чи плануєте ще якісь такі соціальні проекти?
Так, коли задумувався проект «Оскар і Рожева Пані» з Ірмою Вітовською, яка була його ініціатором, натхненником і виконавицею головної ролі, то це був проект на рік. Але він виявився дуже вдалим у мистецькому плані, бо отримав декілька нагород. Та в першу чергу він виконав свою функцію – пропаганди і висвітлення проблем паліативної допомоги невиліковно хворим дітям.
На жаль, наше суспільство про цю проблему мало інформоване. І на той час, коли ми починали проект, я сам, на превеликий сором, не був знайомий з проблемою паліативної допомоги.
Це величезна філософія, яка на Заході стоїть на високому рівні, а у нас у мізках людей потрібно було зробити переворот. Разом з цим переворот був потрібен і у мізках чиновників, щоб зрушити з місця питання на законодавчому рівні.
Ми об’їздили з проектом усі обласні центри України, декілька разів виступали у столиці. Майже у кожному місті, де були, ми залишали кошти зі скриньок, були адресні допомоги з вистав. Створювалися паліативні відділення. Відбулася велика справа. Ми зібрали більше 2 млн грн допомоги.
Проект триває. Ми час від часу цю виставу граємо у Києві, є вона на базі нашого драмтеатру в Івано-Франківську.
Ви маєте досвід роботи у кіно (зйомки у фільмі «Жива» (режисер - Тарас Химич) та зйомки у стрічці «Довбуш» Олеся Саніна). Чим відрізняється гра на сцені і гра на знімальному майданчику?
Це насправді різні речі. Коли став директором театру, то свою акторську практику відсунув. Це був свідомий вибір, бо я розумів, що не хотів сидіти на двох стільцях і якщо щось робити, то робити якісно. І ця адміністративна робота забирає дуже багато часу. Я свідомий того, що відповідальний за величезний колектив, їхні родини.
Кіно - це цікавий досвід, це зовсім інше існування. Це, швидше, робота зі своїм внутрішнім світом, тут свої закони. Це все різне і інакше, але не менш цікаве.
Багато акторів театру знімаються сьогодні у кіно. Чи не шкода відпускати їх?
Звичайно, що це створює певні труднощі для театру у плані побудови репертуару, робочого процесу. Але не шкода. Кожну їхню перемогу я сприймаю як свою, бо це мої учні. Сприймаю це як перемогу нашого театру. Бо вони представляють і прославляють наш Івано-Франківський театр. Я за них щиро тішуся і завжди вболіваю. Тут у нас все нормально.
В Україні дуже політизоване суспільство, чи не думаєте і ви про політичну кар’єру? І загалом, як вважаєте, митець має займатися виключно мистецтвом, в даному випадку театром, чи все ж – він повинен реагувати на соціальні чи політичні процеси, які відбуваються у державі?
Я мав вже можливість бути у політиці. Свого часу був головою молодіжної організації, головою обласної партійної організації, депутатом облради. Тобто, такий досвід маю. Про це зовсім не шкодую. Мені пропонували двічі балотуватися у Верховну Раду. Я відмовився. Наразі, комфортно почуваю себе на посаді, яку обіймаю.
Вважаю, що та робота, яку ми зараз робимо для України – мова про наш театр, - не менша важлива, ніж та, якби я був депутатом і не відомо який би мав вплив на процеси. Не дуже б хотілося перетворитися на кнопкодава і лобіювати чиїсь інтереси, які часто не співпадають з внутрішніми переконаннями.
Тому на даний момент я не розглядаю варіанту вернутися у політику, але я не зарікаюся, бо не знаю, що буде завтра. Ми живемо у дуже нестабільний час, час постійних змін.
На жаль, ми не можемо бути повністю відірваними від тих політичних процесів, які відбуваються у країні і часто ми у них інтегровані.
Так, є різні думки щодо того, чи театр має стояти осторонь політичних та суспільних процесів чи не має. Я вважаю, що театр може бути у авангарді цих процесів, вести за собою суспільство. І це велика місія мистецтва загалом, і театру зокрема.
Плани на 2020-й?
Плани у нас грандіозні. Ми запросили багатьох режисерів і українських, і закордонних. Розпочалася робота над виставою «Цар Едіп» за Софоклом. Паралельно Роза Саркісян запустить документальний театр, який буде пов'язаний з національними викликами і травмами. Це теми, які сьогодні популярні у Європі. Цікаво глянути у минуле і розібратися у ньому, щоб у майбутньому не повторювалося таких речей.
Жюль Одрі буде працювати над постановкою за Гоголем. Я розпочав роботу над «Ромео і Джульєттою». Це теж буде
Drama per musicа разом з «Новою оперою» - Романом Григорівим і Іллею Разумейком. Міхай Тарна приїде до нас ставити Чехова.
Це буде цікавим ривком для нашого колективу. Ми станемо ще міцнішими, цікавішими і зможемо багато цікавого подарувати нашим глядачам.
Нещодавно запропонували зробити на базі театру мистецький хаб. Що це таке?
Створюючи свого часу фестиваль «PORTO FRANKO», я глибше зрозумів мультидисциплінарність мистецтва, яка є сьогодні.
Світ змінився і щось нове і цікаве сьогодні може створитися тільки на перетині різних жанрів. Далі – кроссекторальність того, що на перший погляд, здавалось би не може співіснувати. І за цим майбутнє.
Якщо колись театр сприймався якимось таким закритим середовищем, то сьогодні нам треба виходити назовні. Тому і є ідея перетворення театру на потужний арт-центр. Вистави – це основа, але у театрі мають бути візуальні майстерні, дослідження традицій, сучасних тенденцій. Тобто, хочемо перетворити наше приміщення на такий величезний центр, де будуть постійно відбуватися найрізноманітніші івенти. І це все має перетинатися і на цьому мали б створюватися якісь цікаві продукти. Ми над цим активно працюємо.
Ви самі ходите на вистави до інших театрів? Куди і хто вам подобається?
Намагаюся бувати на постановках тих режисерів, які сьогодні, на мою думку, є цікавими, які є флагманами в українському театральному житті. Відвідую вистави у Литві. Там є цікаві шоу-кейси, що дає величезний заряд, адже ти можеш щось повчитися, зрозуміти, чим живе театральний світ у Литві, а з іншого боку це і внутрішня сатисфакція, коли ти розумієш, що рухаєшся у правильному напрямку.
Часто буваємо на виставах у Польщі, Франції. Намагаюся стежити за театральним життям і українським, і європейським.
Театр – ваше життя. Чим живете поза стінами театру?
Насправді, театр забирає основну частину мого життя. Я дуже відповідальна людина, максималіст і перфекціоніст – якщо я очолив цей театр, то мушу йому служити, щоб усе працювало ідеально. Віддушина – це родина, сім’я, дружина, діти. Це найважливіше, що є у житті. Це те, що лікує.
Σχόλια