Автор: Катерина Гладка
Часто трапляється так, що певні явища та ідеї в історії повертаються, переосмислюються. А якщо мова йде про культурні коди, то це і геть явище малопояснюване. Прострілює, бере за душу, нагадує нам про самих себе, -- приблизно так можна було би описати твори, які вертаються в наш простір крізь час. Останніми роками так сталося із незвичною мисткинею, «українською Фрідою» -- Параскою Плиткою-Горицвіт. За своє життя вона створила десятки книжок hand made, мала величезну колекцію записаних власноруч гуцульських звичаїв і словник говірки, також була талановитою фотографкою і казкаркою. Чому Параска знову набула голосу і про що вона хотіла нам сказати? Чому вона дбала про свій архів за життя і що поєднувало село на Гуцульщині із далекою і незвіданою Індією? Та як плівки із фотографіями Карпат могли пролежати роки в коробках і знову ожити?
Точка неповернення
Уявіть собі на хвильку гуцульське село в кінці 20-х років XX століття: жодної електрики, сніжні і суворі зими, обмежена можливість вчитися для дітей через суворі умови взимку, бідність і Друга світова попереду. Звичним явищем на той час була освіта в кілька класів школи. І в цей час народжується дівчинка — Параска. Їй пощастило народитися в родині коваля, а якщо згадати фольклор, то ковалі завжди були людьми розумними, до них ходили за порадою, вони працювали із природними матеріалами і переважно були в контакті із природою. Батько Параски був як раз з таких. Він знав декілька мов і доньці передав цей талант. Мати Параски майстерно вишивала і ткала, що в підсумку дало доньці тонке відчуття краси і сконцентрованість. Дівчинка з малих літ мала художні здібності — викладала з камінців біля річки фігурки, малювала вуглем.
Трохи більше, ніж через десятиліття грянула Друга світова війна. Параска, завдяки знанню німецької, працювала в сільській канцелярії, а згодом самотужки поїхала до Німеччини аби вступити в університет. Та усе не так склалося як гадалося. Натомість вона потрапила до німецької родини на роботу, де її усіляко принижували. Параска повернулася до рідної Криворівні, аби більше не їхати. Дівчина долучилася до визвольного руху, який як раз був в розпалі на карпатських землях і стала зв'язковою УПА. Зрозуміло, що в такий спосіб вона не просто зробила свідомий громадянський вибір, а й поставила своє життя під загрозу. Її засуджують за зв'язки з УПА і висилають на північ Росії.
Взимку 1945 року разом із десятками молодих дівчат із Західної України Параску відправляють до Сибіру. Та через ноги, які вона простудила по дорозі, її лишають в уральському тюремному шпиталі. Її дивом рятує від ампутації лікар з Грузії, але ще довгі роки Параска пересувається на милицях і відчуває болі в ногах. Ані здоров'я, ані інші причини не пом'якшують заслання, вона відбуває майже весь термін впритул до 1947 року. Далі відбуває термін в Казахстані. Повернулася до Криворівні вона у 27 років.
Індія в Карпатах
Параска Плитка-Горицвіт не була звичайною селянкою, для багатьох вона лишалася кимось незрозумілим, чужим. Вона не вела господарство як більшість селян, продала частину свого городу для того, аби не рубали кілька її улюблених беріз біля хати і весь час малювала, писала, клеїла. Її робота була неперервною. Харчувалася вона переважно тим, що їй приносили місцеві і просила дітей не викидати зошити--- з них художниця створювала витинанки, якими прикрашала футляри для книг.
Попри свій, дещо відірваний, спосіб життя Параска завжди була в курсі подій — в її хаті було радіо, вона збирала газетні вирізки, часто сама складала перелік основних новин у світі, збирала інформацію про космічні досягнення та Індію. Індію в житті гуцулки пояснити логічно важко. Я навіть не буду намагатися. Але вона була захоплена мирним спротивом Ганді, читала індійських поетів та вписувала гуцульських героїв в індійські ландшафти. Одна з серій її оповідань ( які нагадують комікси) зветься "В диких джунглях", де зображені індійські тварини, пейзажі та фрукти. Відчуття людини, яка справді там жила і згадує, але точно не тієї, котра після повернення із заслання не виїжджала за межі свого села. Сама вона часто називала себе «українка з індійською душею».
Сама собі музей
Один з аспектів життя художниці, який справді вражає — це впорядкованість. Книги підписані, більшість із них мають футляри, картини зібрані в серії, записи структуровані, нічого немає хаотичного. Так могла робити людина, яка думала про те, що буде з її надбанням далі, яка хотіла ним ділитися. І, як буває із митцями, які несуть універсальні сенси — їхні творіння знаходять вихід. Так сталося і з творчістю Параски Плитки- Горицвіт. Від локального музею в її хаті в селі та робіт в музеї Грушевського в Криворівні, вона стала розширювати кордони. Ті, які так і не змогла подолати фізично за життя.
У 2015 році группа дослідників — Максим Руденко, Інга Леві і Катерина Бучацька приїхали до Криворівні та серед іншого вирішили відвідати музей Параски. Яким же було їхнє здивування, коли вони знайшли коробки із плівками, які просто псувалися. 4000 знімків! Параска Плитка-Горицвіт булла відома частині українців скоріше як художниця, фольклористка, письменниця, але не як фотографка. Знімки зображують життя гуцулів крізь час. Є серії, які вона знімала протягом 40 років. Майже півстоліття гуцульської історії. З того часу почалася довга робота по реставрації та проявленню цих знімків. А у 2019-му, завдяки Українському Культурному Фонду та Мистецькому Арсеналу в Києві відкрилася перша масштабна виставка робіт Параски «Подолання гравітації». Робота над її архівами триває. Дорообок її чималий, за спогадами односельців вона писала і малювала весь час, окрім свят.
«До Вас, листочки мої, завжди шана не зникає. Я з Вами погомоню мисленно, так щиро, що й забуду, що біля мене пустеля… Як добре, що є розмова з папірцями. Дорогий друг папірець. Він ніколи не скаржиться, що йому так гірко і не видержано від написаного. Друг понад друзі… Книги за книгами пишуться, не устаючи. Я тішуся цим, що в моїй душі і серці богохваленість молитовна»,-- писала вона у своїх щоденниках.
Знову актуальна
За життя Параска Плитка-Горицвіт дуже мріяла побачити море, але це так і не реалізувалося. Зате її виставка у 2018-му приїхала в Одесу. Тож до моря вона таки дісталася. Від цієї постаті взагалі складається враження, що час над нею не володарює. В її творіннях — безчасся.
Мистецтво Параски потрапляє в універсальний людський і водночас дуже етнічний код. Саме тому її сприймають і захоплюються такі різні люди, саме тому її посил знову зазвучав в часи війни і неспокою. Коли ти дивишся на її роботи, то виникає відчуття заспокоєння, чистоти, справжності, присутності в моменті, контакту із божественним. Навіть ті сюжети, які на пряму не пов'язані з духовністю, нагадують для чого ми тут, куди йдемо. Саме так жила і працювала Параска.
Вона так само пережила не просто часи небезпеки, а й відсутності прав. Людину могли вислати до Сибіру, понівечити життя і ніхто не стане за це нести відповідальність. Проте в кожній її картині, циклі історій про Індію чи Гуцульщину присутня тотальна внутрішня гармонія, спокій і видих. Вона ніби нагадує нам теперішнім, що в час, коли поняття безпеки знову руйнується, ми можемо вчитися зберігати внутрішній дім, концентруватися, бути уважнішими до внутрішнього голосу, допомагати і підтримувати одне одного.
Вона і справді ніби «над» буденними проблемами. Справжнє подолання гравітації.
Comments