Автор: Назар Салабан
Він міг продовжувати кар’єру в Канаді, як професійний гравець в американський футбол, але, будучи на чемпіонаті світу, зрозумів, що не хоче бачити світ через вікно автобуса. Все змінилось коли бабуся залишила йому 200 гривень на дорогу в Україну. Ця символічна сума стала поштовхом щоб повернутися до власного коріння. Ця подорож подарувала хлопцю зустріч із майбутньою дружиною, з якою вони створили спільний гурт Balaklava Blues.
Марко Марчик розповів Поколінню Ї про переїзд з Канади до України, сімейні традиції та усвідомлення свого коріння.
Марко, ти народився в Канаді, яким був український слід в твоїй родині?
В мене українська сім’я, батьки теж народилися в Канаді, але діди і баби народилися в Україні. Всі змушені були втікати з України та й то далеко, бо майже всі були причетні до партизанського руху. Вони швидко повинні були взяти речі і рятуватись, а ті, хто залишився були відправлені в Сибір. Тому й хотіли виховати своїх дітей по-українськи, спілкувалися вдома (в Канаді) виключно українською мовою. І дідусі і бабусі дуже мало навіть англійську вивчили, бо жили в українському середовищі, я думаю саме тому українську мову легко було зберегти. А от батьки вже вчились в англомовних школах і першою мовою в них була англійська. Їх змушували спілкуватися українською, тому вони вирішили зі своїми дітьми так не робити. Наприклад, ми тільки коли йшли до дідуся з бабусею і до церкви то говорили “Смачної паски” і “Христос Воскрес”, бо ходили переважно по святах і одразу ж перемикались на англійську. Потім батька дали нам вибір і ми перестали ходити до церкви. Стали тінейджерами і перестали використовувати українську, стали повноцінними канадцями. Я не думав про свою культуру, аж поки бабусі і дідусі не відійшли.
Як з’явилась українська музика у вас в житті?
До української музики я дійшов, як не дивно через Аргентинське танго вже в Україні. Пару днів в тиждень я ходив на класи аргентинського танго, мені це було дуже романтично і я чомусь хотів станцювати на бруківці на площі Ринок. Півроку я тільки вчився правильно ходити, а як тільки прийшло літо я почав танцювати біля Діани на Ринку щонеділі. Так я познайомився з вуличними музикантами, з гуртом “Люди добрі”.
Вони носили подерті джинси, кросівки, мали фарбоване волосся, але мали українські вишиванки і грали на старовинних інструментах. Ми познайомились і мені до рук потрапила скрипка, а на ній я не грав дуже давно, бо в дитинстві проміняв музику на спорт, але вдалось зіграти ірландський мотив, який пам’ятав ще з семи років. Вони кайфонули від того, а побачивши їхню реакцію і я надихнувся. Вони віддали мені скрипку та й взяли грати з собою.
Ви грали в збірній Канади з регбі, а як ви потрапили в спорт?
Мені здається як і всі діти - бігав в школі, на спорт майданчики ходив з друзями, і якось воно все підозріло добре вдавалося, але кайфував я від регбі, тому за нього взявся серйозніше. Кинувся у спорт я не цілеспрямовано, він сам мене затягнув, просто так вийшло. Регбі, насправді, не просто сила і швидкість, це впершу чергу розум. Тобто звичайно швидкість, гнучкість і силу треба розвивати, але якщо ти не розумієш як це поєднати між собою і як взаємодіяти з іншими гравцям, то це мало що означає. Команда - це такий собі батальйон, який грає як злагоджений організм. Але цікаво, що з людьми проти яких ти грав, після матчу ти можеш піти кудись, на пиво, наприклад, і ця традиція мені дуже подобається. Ця дружність і спортивна повага до суперника це та частина спорту яка мені дуже подобається.
Чи не було бажання після школи продовжити і грати на такому ж серйозному рівні?
Було бажання, коли я грав в збірній Канади, тоді було багато опцій з продовженням кар’єри. Насправді, в Канаді нема серйозного рівня регбі, натомість в Європі, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці є багато якісних і професійних клубів і не раз зустрічалися клуби де я міг би професійно і надалі продовжувати спортивну кар’єру. Коли ми поїхали в південну Африку на чемпіонат світу, то ми їздили великим автобусом і нам робили екскурсії по “shanty town” (бідні міста, фавели). Там я побачив людей, які живуть просто в смітті. В прямому сенсі! Вони зі сміття роблять хатини, його ж сортують аби мати гроші на їжу і все в них крутиться довкола нього. Там найвища кількість людей, які живуть зі СНІД. Нас навіть не випускали з автобуса, але ми всі 25 сиділи в своїй чистенькій формі і з-за скла фотографували це сміттєве місто. Там я зрозумів, що хоч і цей спорт мені дав дуже багато всього, але я більше не хочу бачити цей світ через скло. Я хочу бачити його на власні очі, без будь-яких перешкод, хочу сам його досліджувати.
І після цього ви не продовжували займатись?
Поки не закінчив навчання, то ще продовжував займатись, але це було вже не головне. В той час мене почала більше цікавити поезія, філософія, я почав шукати через письмо хто я і що це за світ. Підштовхнула до пошуків своїх корінь смерть моєї бабусі. Вона, залишила 200 гривень мені на подорож до України, вона давно не була в нас і не знала, що вже на той час за цю суму небагато купиш, але вірила, що це мені допоможе приїхати в Україну. Я почав замислюватись над цим і прилетівши спершу подорожував по Східній Європі, але зупинився таки в Україні. Я знайшов шеститижневий курс української мови і культури, я зміг підтягнути мову легко тому що трохи пам’ятав її від родичів. Зараз я з цікавості намагаюсь зрозуміти російську, бо мені цікаво зрозуміти яка ж в них культура, кухня, мова. Я так намагаюсь вже п’ять років і нічого не виходить, а от українська одразу далась, отже вони різні.
Тоді ви знали про якесь коріння, про родичів в Україні чи це був ваш перший приїзд?
Я знав, що в мене є родина і ще до мого приїзду ми спілкувались. Коли я приїхав, то вони запрошували до себе в гості. Я прагнув зрозуміти свою українську культуру, а вони, навпаки, цікавились американською. Попри це спілкування, я відчував що маю тут глибшу місію.
Чим ви займалися під час першої поїздки в Україну?
Під час першого візиту я викладав англійську мову в декількох університетах, також був перекладачем в журналі про те, що відбувається в духовному світі. А потім, коли я познайомився з гуртом “Люди добрі”, то зрозумів, що можу заробити собі на життя, будучи вуличним музикантом. До того ж, ти граєш те, що тобі подобається! Це ж круто!
Чому потім повернулися в Канаду?
Я в той час почав писати вірші і вони, в основному, були про відчуття себе вдома в країні, яка, за документами, не є домом. Я – українець канадського походження, який повернувся в Україну. Почуваю себе тут як вдома, але я ніколи не буду українцем. Чи, все ж таки, я українець? Мені цікаво було дослідити своє походження і зрозуміти ким я є.
Я не планував ставати письменником, але мені подобались теми, які ми піднімали на парах, а також мої викладачі. Планував, що просто півроку послухаю їх, але це затягнуло мене на два роки. Під кінець навчання я знову взявся за музику і заснував свій гурт Lemon Bucket.
Коли наступного разу ви приїхали?
Я повернувся в Україну в 2014 році – мав записувати пісні для фільму. Треба було зробити демо записи для того, щоб розуміти як можна буде включити народні музичні елементи в класичну кінематографічну композицію. Ми разом з композитором робили ці записи і віддавали режисеру, а він брав те, що йому подобалось і тоді вже вирішував чи далі будемо працювати з тим. Оскільки я вмію грати на скрипці, на дудочках різних, то інструменти міг записувати сам, але до композиції бракувало в основному жіночого співу, це, до речі в майбутньому і познайомило мене на Майдані з дружиною.
Як ви опинились на Майдані?
Вся наша команда приїхала в Київ, для останньої фази зйомок і жили ми недалеко від Майдану. Ми пішли туди, коли на Грушевського все тільки починали палити, коли вже була передова барикада між нами і ними. Тоді якраз почались розстріли і вбили перших трьох хлопців. Я це все бачив по телевізору, а наш керівник заборонив нам туди ходити, сказав що в нас тут інша мета. Тоді якраз почали лякати тітушками, всі говорили, що вони скрізь і не дай бог вони знайдуть якогось американця чи британця, їх тут же замочать. Тобто нам казали “Не виходьте! Лягаємо спати, а завтра їдемо на зйомки в Пирогове!”. Я сказав дякую, всі попрощались і я пішов. Пішов на майдан, я хотів побачити те все вживу.
Не було страшно?
Я скептично ставився до того всього, йшов більше з цікавості, тому було таке відчуття, що якщо треба буде втекти, то втечу. Коли я спустився на Михайлівську... я не знаю як то відтворити по відчуттях. Все було закрите палатками, все димить, барикади скрізь, поруч стоїть велика фестивальна сцена - це було якесь величезне козацьке місто, трохи брудне і снігове, воно диміло і тисячі людей кричали як один “Слава Україні! Героям Слава”. От тоді я відчував ніби потрапляю в якийсь фільм. Воно цікавило, бо
по телевізору не показували цього, а якщо і транслювали, то це була лише дрібна частинка. Наприклад не показували, що на політиків кричали, коли ті виходили щось говорити, не показували що тут є люди зі всієї України, з різних кутків Європи та навіть світу. Всі вони прийшли сюди і тут же живуть, цього не показували. І мені стало цікаво, хотілося розказати людям це, хоч тут і були журналісти.
Це були звичайні пости в фейсбуці, які почали переходити в довгі літературні твори, які розповідали про те, що сталося і що довкола відбувалося. Спершу це все писав я, а потім ми з Марічкою вже разом про це писали.
Як ви з Марічкою познайомились?
Я вже третій день був на Майдані і якраз відспівували хлопців. Тоді співав гурт “Божичі”. Вони відспівували, а я стояв під сценою і плакав. Мені ті пісні були настільки дивні, душевні і красиві, що мені просто хотілось познайомитись і дізнатись хто ж вони такі. А потім до мене раптово дійшло - це ж моя музика! Мені така музика і потрібна для роботи! Я розумів, що треба познайомитись, щоб записати їхні пісні. І ми зустрілись під сценою з однією знайомою, яку не бачив перед тим багато років. Вона мене і познайомила з гуртом, серед них була і Марічка.
З того часу Марко та Марічка почали займатись музикою разом, а згодом заснували гурт Balaklava Blues. Проект присвячений Донбасу та має на меті розповідати про події які відбуваються там. Подружжя заснували ще ряд проектів, які, так чи інакше, спрямовані на інформування закордонної аудиторії через музику та культуру. Власне, під час однієї з поїздок, в місті Щастя, за декілька кілометрів від лінії розмежування, і відбулась ця розмова.
Фото: Сергій Аніщенко
Comments