Автор: Наталія Кіндратів
Цього усміхненого капелана морської піхоти знають не лише військові. Бо отець Андрій зараз не тільки заступник керівника Департаменту військового капеланства УГКЦ, а ще й політолог, викладач курсу «Сучасні теорії політики та влади» програми «Етика, політика, економіка» Українського католицького університету та один із співзасновників Української Академії Лідерства. "Покоління Ї" розпитало про головну місію військового капелана, виклики, які стоять перед Україною сьогодні, та зміни, які необхідні нашому суспільству.
Як Ви стали військовим капеланом?
Завжди вірив, що військовий капелан – це перш за все не посада чи звання, а стан душі. Йдеться про певне усвідомлення власного життєвого покликання. В духовної особи існує різноманіття сфер, де можна звершувати своє служіння, зокрема і військо. В Україні донедавна, до 2017 року, не існувало державного інституту військового капеланства. Але зазвичай церкви обслуговували своїх вірян і у лавах Збройних Сил України, Національної гвардії чи Державної Прикордонної служби. Інакшими словами, наскільки дозволяли силові структури, священники були присутні аби турбуватися про духовні потреби особового складу. На той час мова йшла про несистемний підхід, який швидше був творчою ініціативою та плодами праці самих священників.
У моє життя військове капеланство увійшло ще з 2005 року. Разом із гуртом молодих священників та семінаристів ми розпочали більш системну роботу в Національній Академії Сухопутних військ у Львові. Тоді ж познайомився з великою кількістю курсантів і молодих офіцерів. Ми підтримували дружні стосунки впродовж років, а згодом зустрічалися вже в АТО у районі виконання бойових завдань. На жаль, багатьох із них довелося й похоронити. В 2014 році я став першим капеланом при штабі АТО. Гаслом військового капеланства для мене завжди залишалося «Бути поруч!». Під час перебування в Києві, намагався займатися волонтерською допомогою, сприянням пораненим у військовому шпиталі. Але тоді мучила думка «Ти не там, ти тут, а ідеал таки “бути поруч!». Тому звернулися від імені УГКЦ до Генерального штабу ЗСУ і так вирішували як можна імплементувати священника в район АТО. Відтак, з середини червня 2014 року я вже перебував у штабі АТО і звідти виїжджав на окремі блок-пости. А згодом мав тривалі періоди праці в Пісках під ДАПом, у Дебальцевому, Широкиному, Водяному, на Авдіївській промзоні, поки не став штатним капеланом у 36-тій окремій бригаді морської піхоти. І тоді вже діяв залежно від того, чим займався мій підрозділ.
Яким є капеланське служіння?
Основна функція капелана у війську – це турбота про дух: окремого воїна, командира, цілого підрозділу. Капеланське служіння здійснюється у трьох важливих вимірах. Перш за все це душпастирська робота – задоволення релігійних, духовних потреб військовослужбовців. Поспілкуватися зі священником, бути присутнім на богослужінні, йти до сповіді – особистий вибір кожного бійця. Капеланам також доводиться відспівувати полеглих, відвідувати поранених, наповнювати серце військовослужбовця надією, зокрема в ситуаціях, які можуть виглядати дуже скрутними – ті, що відбуваються не лише у районі бойових дій, але також і в особистому житті.
Другий напрям служіння – це просвітницька діяльність. Йдеться про сприяння особистому розвитку окремих військовослужбовців та цілого підрозділу, про те, що ми у своєму підрозділі називали «дух морської піхоти».
У війську має формуватися, гартуватися особистість, лідерські компетенції воїна, здійснюватися ціннісний вишкіл.
Ціннісно сформованій особистості легше долати виклики війни, стресові ситуації та запобігати розвитку пост-травматичного стресового розладу.
Третій вимір – це соціальна діяльність. Військовослужбовці мають власні родини, яких вони не бачать упродовж тривалого періоду часу. Тож інколи це турбота про членів військових родин, особливо ж у випадку поранених чи полеглих воїнів, перебування поруч із ними в скрутних життєвих обставинах.
Під час ротацій у райони виконання бойових завдань ритми служіння зовсім інші. Не злічу скільки разів обійшов той відрізок лінії фронту, на якому перебував підрозділ. Там я організовував короткі лекції, які сприяли формуванню психологічної та духовної стійкості, групове та індивідуальне спілкування, намагався послужити українському воїнові доступними мені засобами, аби захистити саму його людяність.
Як вдається зберігати такий позитивний настрій і ділитися ним?
Турбота про дух інших вимагає певної особистої духовної дисципліни і від військового капелана.
Потрібно мати якісні джерела енергії, які наповнюють, заряджають.
Для мене особисто, йдеться в першу чергу про молитву, про якісну літературу, про спілкування з друзями та вміння жити в кількох світах – про фізичний, емоційний та інтелектуальний розвиток на основі цінностей. Тому я окрім військового капеланства залучений у роботу з молоддю в Українській Академії лідерства. Людина має дуже цікавитися життям і дуже любити життя, аби взяти на себе відповідальність за життя інших. На тебе у підрозділі дивитимуться три з половиною тисячі пар очей, бо ти чи не єдиний там капелан, і дуже важливо усвідомлювати, що у твоєму настрою та поведінці люди бачать більше, ніж ти гадаєш. Варто бути втіленням життя та позитивної енергії. В українському війську сьогодні багато молоді. Саме тому військовий має бути різносторонньо розвиненим і цікавитися багатьма сферами життя, щоб згодом можна було цим ділитися з іншими.
Які висновки зробили зі служби на передовій?
Війна навчає: жити, бути справжнім, шукати глибини та боятися поверхневості й вдаваності.
Це такий філософський підсумок усього побаченого та пережитого. Для мене це дуже багатий і різносторонній досвід. Для капелана важливо не втратити горизонту – не забути про свою місію. Адже йдеться не лише про фізичне перебування поруч, але й про здатність своєю присутністю збагачувати життя інших. У капеланстві також існують різні підходи та стилі, для мене ж найважливішою складовою такого служіння завжди була сама присутність. Тривале перебування у військовому колективі дозволяло більше і глибше відчути оточуючих, люди звикали до присутності й це надавало один із найбільш важливих ресурсів – довіру. Коли немає довіри, військовий не зможе навіть підійти і поспілкуватися, а це може бути життєвоважливим. У великому підрозділі немає фізичних можливостей підійти до кожного, тому одне з основних завдань, яке я перед собою ставив – це бути постійно в русі, щоб осягнути якомога більшу кількість особового складу, якомога більше людських сердець у військовому однострої. «Рух це життя» – один із моїх улюблених девізів.
Як військовому «правильно» повернутися з війни?
Повернутися легше тим, кому є куди. Люди, які зберігають у собі незруйнованим зацікавлення жити, розуміють що лінія фронту це не лише лінія зіткнення на Сході нашої країни, але й трансформація цілого українського суспільства, зміна його якості. В той час коли українець зі зброєю в руках відстоює власне право на свободу і гідність, важливо сформувати в тилу нове покоління здатних вільно і гідно жити. Це також потребує участі наших ветеранів.
Ветеранам, які почувають себе потрібними тут, залученими до побудови суспільства нової якості, – легше повернутися.
Значно важче тим, які повертаються у певну порожнечу. Адже в основі посттравматичного стресового розладу поміж іншим лежить відчуття втрати. Вчора ти ще був дуже важливим персонажем у війську, чиє існування чітко визначалося нормами статутів і законів: якщо тебе немає в якомусь місці у визначений час, тебе будуть шукати та чекати цілим підрозділом. Перебуваючи тривалий період часу в такому форматі відносин, людина відчуває особисту значимість. А коли повертається додому, то ніхто вже не шукає, ніхто не надає аж такого важливого значення присутності. Тому рано чи пізно розпочинається криза, і дуже важливо знову показати людині її значення для оточуючих, для своєї сім’ї та країни, допомогти підшукати власну роль у суспільстві, наприклад, долучитися до існуючих організацій. Нині існує велика кількість ветеранських ініціатив, хабів, реабілітаційних центрів, які дозволяють цим людям відчути, що вони не одні, що вони не загублені, що є можливості для особистого та суспільного розвитку. Це показує ветерану, що він все ще в строю і що він не один.
Які ще виклики зараз стоять перед Україною?
Найважливіший виклик сьогодення – не забути про майбутнє. П’ять років тому українське суспільство взяло на себе серйозну відповідальність за формування нового порядку. Тоді ми доволі часто говорили про сам образ майбутнього, про рух у Європу, про глибшу інтеграцію в широку світову спільноту і навіть зробили багато для цього – дуже дорогою ціною. Зараз нам важливо не забути! Нікого не забути! Безпам’ятство вражає саме коріння нації. Нам зазвичай бракувало інституційної пам’яті в історії нашого народу, тож зараз ми не маємо права забути про сьогоднішні досягнення. Слід пам’ятати, що майбутнього не існує без минулого. Минуле – це ціннісна платформа, яка легітимує всі наші процеси та динаміки в напрямку майбутнього. Відтак, консолідація суспільства на основі відповідної системи цінностей, розвиток громадянського суспільства та підприємницької ініціативи, формування духу відповідальності в представників влади – це одні з найважливіших викликів. Окрім них, важливим залишається формування ціннісної платформи та унеможливлення забуття: не забути те, що ми пообіцяли собі та світу, що створимо країну нової якості. Оскільки кожен бажає в ній жити, то має докладати максимум зусиль для того, аби ця мрія таки стала дійсністю.
Як ми можемо це зробити?
Нам дуже важливо сформувати якісно нове покоління громадян – людей-воїнів. Йдеться не про юридичний чи громадянський статус військовослужбовця, а про тип характеру.
Воїн – людина віддана перемозі, яка не готова відмовлятися від своєї цілі. Воїн гине не від кулі, а від зупинки на шляху до перемоги.
Тому для нас важливо сьогодні виховати покоління стійке до будь-яких нездорових впливів медійних ресурсів чи соцмереж. Воїн – це ідентичність особистості, яка готова захищати себе та власну мрію, яка розуміє, що на перемогу здатна лише команда людей, об’єднаних спільною метою та спільними цінностями.
Загалом, ціннісний аспект політичних відносин сьогодні залишається для нас одним із найважливіших викликів.
Зрештою, політика – це в першу чергу про цінності та принципи.
Це сформовані на основі визначеної системи цінностей відносини, які уможливлюють досягнення спільної мети, впорядкування суспільства, балансу інтересів та зрештою досягнення визначеної цілі. Позбавити політику цінностей – це сформувати суспільство, в якому людина постійно відчуватиме себе незахищеною перед загрозою чийогось інтересу, бачення чи впливу.
Наскільки ціннісною є наша політика зараз?
На мою думку, у нас сьогодні політика взагалі майже відсутня. Бо політика – це ідейна діяльність: має бути ідея, проект України, який відстоюється. Україні зараз бракує політичної культури та ідей, зате ніколи не бракувало і не бракує боротьби за владу. А політика – це більше, аніж боротьба за владу, це поле бою за майбутнє. І якщо ми забудемо про це, то існування нашої держави – лише питання часу.
Два основних питання екзистенційного характеру, які стоять сьогодні перед Україною – це консолідація суспільства (пошук цінностей, на яких можна об’єднати населення України) та легітимація держави, або інакшими словами формування довіри до органів влади, легітимація державних інституцій. Українцям довіра, на жаль, сьогодні не притаманна. Нам завжди бракувало адекватних та якісних відповідей на цих два запитання. Наше трагічне минуле унеможливлює довіру українця до себе, до іншого, до влади. А так винайти формулу консолідації суспільства та легітимації держави стає складніше. Сьогодні популярності набувають теорії про те, що достатньо забезпечити населенню якийсь мінімальний харчовий набір та вдарити в бубна і українці раптом об’єднаються та стануть щасливими – хлібом і видовищами, мовляв. Однак, тимчасове минає швидко, а нам з вами, натомість, слід шукати глибоких відповідей на серйозні питання.
Чи варто для цього підвищувати рівень політичної обізнаності населення?
Ми достатньо грамотні, для того щоб інколи розібратися, що відбувається навколо. Безперечно, нам потрібно турбуватися про політичну грамотність, але йдеться більше про розвиток інститутів громадянського суспільства, а відтак уможливлення майданчиків для глибшої дискусії та діалогу. Лише просвітництва – наприклад, навчальної програми з політичної грамотності в школі – аж ніяк не достатньо. Говоримо про необхідність самовиховання та самоосвіти. І ми бачили такий потужний імпульс під час Майдану та на перших етапах війни.
Сьогодні ж нам важливо не втратити майбутнє як ідею, як ціннісний горизонт.
Наразі нам бракує відповідної політичної культури.
Як правило, в пострадянському суспільстві людина залишається певним ідеологічним конструктом. Ми говоримо про людей як “громадян”, “населення”, “електорат”, а от про людину – якою вона насправді є – говорити не вміємо. На майбутнє здатна лише людина. Рівно ж як і на пам’ять. Щоб вчергове не зникнути з карти світу, Україні сьогодні вкрай необхідні пам’ять і майбутнє. А на них здатні лише ті, кому під силу палко любити життя!
Comments