Засновниця благодійної тусовки про те, як заробляти гроші
та допомагати іншим
Автор: Ярина Семчишин
Ми сидимо на кріслах-мішках біля 19 павільйону ВДНГ. Саме тут щомісяця відбувається найбільша і найпозитивніша в Києві благодійна барахолка “Кураж Базар”.
“Я не боюсь ніякої роботи. – Розповідає Альона, вказуючи на гематому на лівій руці, – Ми тут командою лупили лід взимку, коли вже ні робочі, ні хелпери не могли. Фізична знемога не має права перебороти духовне бажання”.
Альона Гудкова – засновниця і креативна директорка “Кураж Базару”. Щомісяця на її тусовках виступають відомі артисти, продають/купують українські бренди, їдять і веселяться десятки тисяч людей. Альона вважає, що Кураж – виключно київська тусовка і поки не збирається виїжджати за кордон. Продавати франшизу теж не збирається. За шість років свого існування “куражівці” зібрали понад 7 млн грн і допомогли сотням дітей у різних проектах. Щороку у травні вони проводять барахолку, весь прибуток з якої віддають на благодійність.
Як таке вдається команді з дванадцяти людей, в чому успіх бізнесу та як не втомлюватися допомагати? Альона розповіла “Поколінню Ї” рецепти добрих справ.
У вас разів триста уже брали інтерв’ю. Ви не відмовляєте журналістам?
Відмовляю, якщо чесно. Зараз нема часу і можливості роздавати всім. Багато вже було сказано: я дуже відверта, не лукавлю і не недоговорюю. Є навіть інтерв’ю, про які я трішки шкодую, але...
Чому погодились поспілкуватися з нами?
Ви були наполегливі. Навіть занадто, я б сказала)
Колись “Кураж Базар” народився як The New Old. Чому ви змінили назву і в який момент?
The New Old – це благодійна барахолка, яка відбувалась спонтанно раз в три місяці, а Кураж Базар – щомісячна подія. Я не хотіла обманювати людей, бо The New Old – це була повністю благодійна барахолка, а якщо я хочу цим займатися постійно, то я мушу монетизувати якісь процеси. Мені як маркетологу не хотілось, щоб всі говорили, що ми розкрутились на благодійності, тому я вирішила змінити формат. Ну і “Кураж базар” більш промовисто звучить, краще запам’ятовується. Я пишаюся цією назвою.
Розкажіть про бізнес-модель: як працює Кураж?
Кураж Базар сьогодні – це комерційне підприємство із соціальною складовою. Кураж заробляє гроші на вхідних квитках, на оренді місць та фуд-корту, шукає партнерів, спонсорів. Ми не ліземо в кишеню, бо де починаються перевірки, там буде обман, а ми такого уникаємо. Так, ми цікавимося, скільки вони продають і заробляють, але носа не пхаємо. На що ми витрачаємо гроші: інфраструктуру, електрику, касове обладнання, меблі, декорації і продакшн, охорона – 60 тис. на один захід, сцена – 100 тис., клінінг. В середньому ми витрачаємо 1 млн грн на організацію івенту. Ми облагороджуємо павільйон, робимо з нього такий собі сквот для відвідувачів, хоча ніхто нам за це гроші не поверне.
Як працює команда?
Я не працюю в операційному полі, я даю напрям, а команда уже розробляє план, як це втілити в життя. Моя команда – адепти Куражу. Не зважаючи на те, що відбувається між нами, чи будуть в нас якісь конфлікти, чи якась критика один одного, вони валять нашу тему. Останні три місяці ми весь прибуток віддаємо на благодійність, ми вважаємо, що асфальт – теж благодійність, – Альона показує пальцем в бік вантажівок, працівників і бетономішалок, – бо ми розвиваємо міський простір. Ми зробили дитячий майданчик, до якого діти з батьками мають цілодобовий доступ. Оборот в нас не малий, і якби не ці всі витрати, ми були б достатньо успішним бізнесом.
Звідки йдуть гроші на благодійність?
30% з вхідних квитків. А останні три місяці ми віддаємо весь свій прибуток. Тобто я не заробляю грошей взагалі, команда отримує лише зарплату, без бонусів. На сьогодні Кураж є найбільшим корпоративним донором в Україні. Мінімум раз в рік віддаємо 100% прибутку на благодійність. Я навіть іноді думаю, що це багато. Люди з різних духовних практик кажуть, що треба балансувати з прийняттям. Але нам зараз багато допомагають, цього року з’явилося багато класних партнерів, наприклад, Монобанк.
Вони самі до вас прийшли?
Всі самі приходять. Я вважаю, що синергія відбувається тоді, коли ініціатива йде від них, а не тоді, коли ти їм цю ідею нав’язуєш. Тим паче далеко не всі бренд-менеджери розуміють суть і важливість благодійності.
Як Куражу вдається щомісяця збирати гроші і не ставати менш популярним? Які інструменти впливу на місто ви маєте?
Не знаю. Ми працюємо в соцмережах, до того ж в нас багато друзів з великою кількістю підписників, опініон-лідерів, інфлюенсерів, які приходять до нас тусуватись. Не тому, що ми їх попросили. Так, у нас є ангели, які висвітлюють події, є артисти, яким ми платимо за виступ (чи не платимо – залежно від події та їх мотивації). Але 50-60% відвідувачів повертаються знову. Мені би хотілось вірити, що Кураж – це звичка для міста. До нас часто приходять іноземці, вони взагалі обожнюють барахолки. Тобто Кураж – це така київська тусовка, яка зустрічається раз на місяць. Тут можна здати на переробку сміття, забрати картку Монобанку, пошопитись, взяти з собою їжу, поспілкуватися, познайомитися.
Ви хотіли бути волонтером для людей з прифронтових територій. Чому врешті допомагаєте дітям?
Так, я прийшла до Андрія Федоріва, сказала, що хочу поволонтерити, а він мені: “Ти не волонтер, ти doer, придумай щось своє”. Коли почалася війна, ми думали про те, аби нам не вказували “чому ви цим допомагаєте, а цим ні”. З іншого боку тоді я нічого не тямила в благодійності, але розуміла, що будь-які стосунки мають бути підкріплені прозорими фінансовими звітами. Таким надійним фондом стали “Tabletochki”. Я колись прочитала, що в Індії вважаються святими дві категорії людей: діти і старі люди. До наших реалій я інтерпретувала так: діти ще нікому не потрібні, а старики вже нікому не потрібні. Оскільки старенькі мали більше підтримки, ми вибрали діток. І вирішили допомагати весело. Прошу не ображатися, якщо хтось це прочитає, може, там якийсь інший підхід, але я вважаю, що фонд, який допомагає дітям з ДЦП, не може називатися “Церебрал”. Ми також підтримуємо апаратну медицину, на неї погано збираються гроші, легше зібрати на історії, на важкохворих, лисих і т.д. Бо ти бачиш проблему. А от на апарат, який рятує життя тисячам дітей, важче.
До речі, ви хотіли запрошувати на події помічників на колясках. Уже робили таке?
Не зовсім виходить. Але нам вдалося зробити так, що до нас приїжджають багато гостей на колясках, і вони самі створюють цей вау-ефект. Вони знають про нашу концепцію, підходять до людей, просять їх замовити щось, знімаються в проектах, стають нашими амбасадорами, тобто роблять все, що мали б робити.
Кураж Базар – це хіпстерська тусовка?
Хіпстерська, але не пофігістська. До нас приходять і дорослі люди. От Гарик Корогодський – хіпстер? Чи бабусі з салатовим волоссям? У нас добрі хіпстери.
У вас часто бувають українські артисти, не лише на сцені, але як гості та співучасники. Розкажіть про проект з Дорном.
Минулого року ми хотіли зробити проект саме з Ванею. Він багато допомагає, хоча не афішує цього. Два роки тому ми запросили його виступити, він відмовився, але хотів потусуватись з дітьми. Каже: “Давай ми напишемо з ними пісню”. Це якраз була барахолка, з якої весь прибуток ми віддавали на інклюзивний табір. Він зібрав всіх дітей з інвалідністю, привіз інструменти і вони там налабали класний трек. Тоді я зрозуміла, що він наш. Потім ми надивилися роликів “Канських левів”(Cannes Lions – Міжнародний фестиваль реклами -– ред.) і зрозуміли, що на фестивалі реклами перемагають здебільшого соціальні ролики. Я набралася сміливості (дуже хвилювалася), прийшла до нього і кажу: “Ваню, нам треба, щоб ти написав пісню і зачитав реп. Це буде приблизно так – і я почала навалювати реп. Ми знали, що він хотів допомагати музичним школам і вияснили, що є реальна проблема: в Україні чимало шкіл, де діти вчаться грати на картонці(!) – Дорн сам вчився в такій. Вони заучують акорди, а коли звільняється одне піаніно на всю школу, вони можуть прийти і здати екзамен. Це соціальна проблема, про яку не говорять. Так, коли люди помирають від раку чи від голоду, ніхто не думає про інструменти, але це теж розвиток культури, розвиток нації. Тож я зачитала, добре спітнівши, а він каже: “Супер, робимо”. І завдяки цьому ролику ми зібрали 350 тисяч гривень. Купили багато інструментів в різні школи, зокрема 9-річній віртуозній музикантці Вірі зі Львова купили піаніно за 200 тисяч. Вона страшенно хотіла познайомитися з Ванею, приїхала до нас, і вони так мило поспілкувалися. Це до сліз зворушливо.
Альоно, Ви достатньо прямолінійна. Завжди такою були?
Моя прямолінійність більшою мірою набутий навик. По-перше, коли з’явилось таке навантаження, я зрозуміла, що в мене немає часу пояснювати так, щоб людина могла зрозуміти мене неправильно і потім через два тижні неправильної роботи сказати “Ти мені так пояснила, що я нічого не зрозумів”. Очевидне для вас – неочевидне для всіх і навпаки. В нас це правило прописане в Конституції, воно рятує багато часу і сил всім. По-друге, людина, яка не хоче чути правду – не моя людина. Тобто немає сенсу натягувати стосунки якимись спеціально підібраними словами, тонами, за винятком якщо людина не має психічних особливостей чи не потребує особливого підходу. Або якщо людина геніальна і через це трішки не зібрана. Тоді ти намагаєшся якось підібратись до неї. Але я не лише вимагаю, я натомість теж обіцяю своєчасне і якісне виконання роботи. І третє: для того, щоб досягти результату, потрібно бути самокритичним і критичним до свого оточення. Але не надто. Якби я нервувала через всі факапи, то сиділа б тут уже сива.
А ще Ви – впевнена в собі особистість. У вас немає пихатості, але зайвої пострадянської скромності теж. Як вдалося знайти цю золоту середину і коли? Як людям навчитися адекватно себе оцінювати?
Треба вміти сміятися з себе. І дивитися страху в обличчя. Коли я була сильно в собі не впевнена (Альона має на увазі історію, коли її зрадили друзі бізнес-партнери та молодий чоловік – ред.), я виставила в соцмережі оголену фотографію. Багато хто мені тоді писав, підтримав, впізнавав себе. В пості я написала “Останній рік я себе не любила, вважала себе некрасивою, не могла дивитись на себе в дзеркало”. Потім я зрозуміла, що не любила свій шрам від кесаревого розтину, свої жирні руки, бедра. А потім подумала: “Стоп. Бедра виносять мене по 20 км в день на Куражі, грудьми я годувала дитину,руками моїми я обіймаю чоловіка, а якби не цей шрам, сина могло взагалі не бути”. Це був дууже серйозний вихід із зони комфорту, але так я себе навчила бути сильною. Насправді я дуже вразлива і закомплексована людина, як і всі ті, хто здається впевненими. Звісно, в мене є купа недоліків, але я не боюся роздягнутися, бо це лише тіло. Я вважаю, що невпевненість має бути в душі: чи не образив я нікого, не зробив дурницю? Це повинні бути речі, які можуть вселяти невпевненість. А зовнішність – взагалі байка, хоча я працюю над собою. У жінки, хочеш ти цього чи не хочеш, форма пов’язана з головою, як не відрізай ці нейронні зв’язки. Якщо ти собі не подобаєшся, будеш ходити така понура, а якщо подобаєшся, опа – і життя налагоджується. Я без батька росла, мені доводилося постояти за себе, ще я носила пластинку в дитинстві, і тут або ти, або тебе. Я навчилася хвалити себе. У нас є такі inspiration дні, де ми з командою хвалимо себе. Бо ми звикли святкувати великі перемоги і забувати про малі. В мене навіть є такий список, чим я пишаюсь, наприклад, мій син навчився плавати. І перед Новим роком сиджу перечитую, думаючи, хороший же був рік.
Це психолог порадив?
Ні, але це, мабуть, в результаті психологічних практик я вивела для себе таку формулу. Я достатньо різка людина і я зараз активно працюю над цим.
А Ви пропагуєте культуру відвідувати психолога?
Я не можу цього пропагувати, мені за це не платять і це не секта, але я розповідаю і закликаю людей ходити до психолога. Нещодавно я ще закінчила курс трансцендентальної медитації. Вона мені дуже допомагає прийти в себе, бути спокійнішою. От задумайтесь, як давно у вашій голові не відбувалось таке: “інстаграм, фейсбук, шум, машини, хочу то сьо, ой я не зробила це…”. Голова завантажена настільки, що ваш стрес обганяє вашу особистість.
Раніше в інтерв’ю Ви сказали: “Я дуже не люблю, коли гроші, які збираю я чи моя команда, йдуть незрозуміло куди”. Були такі випадки?
Таких випадків не було, я дуже ретельно перевіряю фонди. Можу ввірватись і запитати: “Де там наш апарат для дихання, як він працює?”, стежу за історіями людей. Але є один момент: ми не оплачуємо комісію роботи фонду, тобто вони самі беруть частину грошей на утримання. Якось так вийшло, що ми жадібні в цьому плані. Може, вони забирають собі більше, ніж треба, я не знаю, ми цього не бачимо.
Ви багато років працювали в організації івентів до того, як створити Кураж Базар. Розкажіть якісь інсайти, що насамперед треба знати і розуміти людям, які хочуть працювати в подібній сфері?
Я зрозуміла, що круто робити те, в чому ти профі. Ми ніколи не виходили в мінус, а для бізнесу, який заснований на тому, прийдуть люди чи ні, це колосальний успіх. Ми прораховуємо все, плануємо. Зараз, мені здається, я можу зробити будь-який фестиваль на будь-яку кількість людей. Моя початкова ціль була не благодійність, а вечірка, на якій мені самій хотілося б тусуватись. Я просто вирішила, що вона повинна допомогати.
Я взагалі вважаю, що соціальна корпоративна відповідальність для великих компаній необхідна.
Насправді бізнесу мати паралельний благодійний проект нічого не вартує: гривню з булки чи 30% з входу. Зроби контент таким, щоб люди не хвилювалися, що вхід став на 50 грн дорожчим, і вали свою тему.
Ви говорите, що план – всьому голова. З одного боку це добре. Але я,наприклад, коли не маю чіткого плану, або все йде по-іншому, починаю дратуватися. Я навіть питання пишу до інтерв’ю слово в слово, хоча це зовсім не обов’язково. Чи нормально це? Ви така сама?
Так, я така сама. Але якщо в тебе сплановано все до дрібниць, то навіть невеликий відхід від курсу не такий болючий, як міг би бути, якщо в тебе весь час хаос. А ще я все записую. Гугл-календар, вандер ліст, нотатки – купа інструментів для різних задач.
Політична ситуація якось впливає на справи Куражу?
Слава Богу, поки що не впливає. Нам ніколи ніякі політичні партії не допомагали, на жаль.
На жаль чи на щастя?
На жаль. А чому вони не можуть допомогти нам укласти асфальт, наприклад? Ми витрачаємо на це 700 тисяч гривень. Вони знають про наші потреби. Ми зверталися до попередньої влади і теперішня теж в курсі.
Нещодавно своїх підписників в Instagram Ви питали, “якби на день ви могли стати супергероєм і зробити що завгодно, що б це було?”. А яка ваша відповідь?
Я зробила б так, щоб ніхто ніколи не товстішав від вуглеводів. А якщо серйозно, то я мрію, щоб не помирали діти. Нехай навіть хворіють, але не йдуть на той світ.
Фото: Ірина Городиська
Comentários